Старинний Львiв
Рейтинг: 
/ 5
Себастиан Фабиан Кленович,
в переводе Ивана Франко
Досі про гай та бори я вам грав на селянській сопілці,
Та вже про села й міста дещо сказати пора.
З руських усіх городів піднімається вище над другі,
Краю цілого хвала, князь городів, святий Львів.
Радуйся, пристане праці і захисте смілої думки,
Віри старої красо, щирий поклін мій тобі,
В шкірі овечій вовки не гостюють у твоїй вівчарні,
Всяким покусам лихим замкнеш брами твої.
Посеред міста чуткий стереже тебе архієпископ
І благочесним ченцям чесні закони дає.
Староста славний з нутра виганяє усяку заразу
І до суставів усіх злу розійтись не дає.
Світлий сенат помага свому пастирю в праці величній,
Єресі зрадна чума тут не пристане до душ.
Ще раз вітаю тебе, святий Львове, скало правовір’я.
Не відступай же повік з давньої честі стежок!
Славний осідком святим і прекрасними вежами славний,
Баштами ти і валом, мурами й замком міцний,
Спертий о мури, глядить із високого сугорба грізно
Замок, що геть навкруги здалека видно його.
Тут геліконськії музи веду я і пісні солодкі,
Щоб розігнали свій жаль і по лавроносній горі.
Радо приймають гостину, по місті отім походжають,
Віру, обичай, церкви, чесні встанови хвалять.
Честь тобі — кличуть ще раз — ти гостиннеє, любеє місто!
Де яке в світі добро, в тобі знайдеться воно.
Що по сусідніх країнах потрохи, тут теє, там сеє,
В тобі, все зібране враз, радує серце і зір.
Ти поміж двох лихих скрут супокійно сидиш всередині,
Між ненастанних жарів і ненастанних снігів.
Бо хоч і ближчий ти трохи до хмарами вкритого краю,
Висунувсь аж до сторін, де вже царює Борей.
Все, що плекається там під огнистими зворотниками,
Все те далекі краї шлють добровільно тобі;
І що десь там поросло на далеких ледах бігунових,
Все те країна сніжна радо довозить тобі.
Чи дорогого каміння, чи золота, скарбу гірського,
Що є на світі добра, в тобі найдеться всього.
Вежі твої досягають шпилями до хмар тих синявих,
Об гребенясті дахи б’ються і плачуть вітри.
Трійці святої хвала відправляєсь в найвищому храмі,
Що в королівській красі прибраний пишно стоїть.
Другого храму ім’я і шановне та чесне призвання –
Всякий це зна — надає божеське тіло Христа.
Третя Бернардових слуг має в собі; важкі заповіти
Вірності і чистоти щиро хоронять вони;
Стравою будь там якою вдоволені, світу чужії,
З наказу правил своїх бурії носять плащі.
Жебрану страву їдять і власним окуплену стидом,
Скупо здобуте добро маєсь в пошані у них.
Нічно і денно вони акафістами бога благають,
Часто привикли без сну ночі цілі проводить.
Часто і тіло своє батогами раз по раз бичують,
Понад провини свої хрест свій і бідність несуть.
Ось вірменин волосатий, на масті пахучі багатий,
Безлік достатків цінних зі сходу сонця везе,
Шовки, тканини тонкі, золотую та срібну посуду,
Килими, що по землі турок собі простила.
Всяке коріння пахуче, цинамон, і імбер, і цукор,
Перець, мускатовий цвіт і червонявий шафран.
Тут-то, покинувши край свій батьківський, осіли вірмени,
До торговлі і міни вельми спосібний народ.
Своїх священиків тут привели собі й святощі рідні,
В обряді своїм церкви гарні будують собі.
Тут же і русин живе, що прихильний до грецької віри
І усвячені свої обряди твердо держить.
Ну, та вже годі про них! Повертаймо до гарного міста
І свою пісню о нім вже до кінця доведім.
Ще би згадати про суди й про уряди всі й про закони,
Ще про палати, й сади, і про прекрасні доми;
Ще ж і про ратуш отой, що сарматські крілі будували,
Що, наче сонце, блищить, пишно здвигаєсь, мов храм,
Це королівська оздоба, могучії, гордії мури,
Сонячне світло у них вікна густі золотить.
Стрімко тонкая вежа піднімаєсь до самої хмари,
Входять підвалини в ад, зір доторкають шпилі.
Лічить годинник часи, що звільна та мовчки минають,
Голосом рівним усе кожду хвилину значить.
Кожду годину він б’є і пригадує безповоротню,
Вчить, як високо той час кождому треба цінить”.
